Між діалогом і рішенням: як адвокація набуває і втрачає свій зміст

Слово «адвокація» в українському громадському секторі давно перестало потребувати розʼяснень. Його використовують настільки часто і впевнено, що сама наявність цього слова вже ніби автоматично означає щось прогресивне, корисне і пов’язане зі змінами. Адвокаційні кампанії, адвокаційні форуми, адвокаційні зустрічі, адвокаційні поїздки, адвокаційні коаліції. Чим довше перебуваю всередині цих словосполучень, тим сильніше мене не полишає відчуття, що різні організації і ми, – адвокаційники, GR-фахівці, B2G, тощо, – вкладаємо в це слово принципово різний зміст, але продовжуємо робити вигляд, ніби говоримо про одне й те саме.

Це не проблема правильно обраного слова. Це проблема тому, що, оскільки реальні зміни і вплив на них в поточних умовах суспільно-державного діалогу є все ще складними з різних причин, але при цьому ця робота все-таки активно прогресує, через різні розуміння обсягу адвокації не є чітким і зрозумілим для всіх її сторін уявлення про те, що вважати її результатом.

У публічних дискусіях про адвокацію, з моїх спостережень, часто існує мовчазне припущення, що будь-яка взаємодія між громадським сектором і державою вже сама по собі є рухом у бік впливу. Що якщо зібрана робоча група, проведений форум, написані рекомендації, відбулась зустріч в профільному міністерстві, то система перебуває в процесі змін. Але проблема в тому, що на практиці між «процесом обговорення» і «процесом ухвалення рішення» часто немає прямого зв’язку. І з часом ця відсутність цього прямого зв’язку не просто нормалізується – навколо неї вибудовується ціла інституційна культура.

Системи дуже швидко адаптуються до середовища, в якому справжній вплив є дорогим, незрозумілим, політично складним, через дубляжі повноважень, або й, взагалі, їх неврегульованість, і майже не прогнозованим (як от з сьогоднішніми офісно-урядовими новинами). В таких умовах значно легше стає вимірювати не самі зміни, а активність, рух, «танці» навколо них. Тоді і з’являється підміна, яка начебто виникла всього-навсього зі слова і його змісту, але вже вплинула на результат роботи, яка мала б стояти на цих словом. Тобто вплив замінила формальна участь, результат замінила присутність, а зміст замінився на сам процес.

Далі – більше, бо в певний момент це перестає сприйматися як проблема. Громадський сектор отримує простір для діяльності і можливість бути залученим. Державні інституції отримують підтвердження відкритості до діалогу. Міжнародні партнери і донори отримують видимість демократичного процесу, який варто підтримувати, фінансувати, моніторити і включати в звітність. Усі учасники системи певною мірою задоволені, і місця розмов про все слабший і слабший звʼязок між адвокацією і реальною зміною політики стає все менше і менше.

Те, що відбувається далі, є також дуже причинно-наслідковим. Якщо успіхом вважається сам факт проведеної взаємодії, то система буде виробляти дедалі більше таких взаємодій. Значно ж менш комфортна територія для усіх – якщо успіхом вважатиметься аргументована зміна рішень, практик або правил, – в такому разі рано чи пізно доведеться говорити про відповідальність, конфлікт інтересів, політичну волю, бюджети і компроміси для цих змін.

Форум чи звична для фб-стрічки публічна подія – примітивний, але показовий приклад цієї логіки. Формально він виглядає як інструмент впливу – є експерти, модерація, дискусії, представники держави, громадського сектору, міжнародних організацій. Всі правильні люди в правильній кімнаті говорять правильні речі. Щось фіксується і допрацьовується. Але якщо поставити просте питання про «Що саме повинно змінитися після цього форуму і хто, загалом, несе відповідальність за те, щоб ці зміни відбулися», – конструкція, здавалось би, адвокації, виявиться пустою. Так і закарбуємо таки вже згадане: «вплив замінила формальна участь, результат замінила присутність, а зміст замінився на сам процес».

Маю думку і надію, що ми поступово підходимо до моменту, коли про це доведеться говорити більш чесно, аніж зараз. І не тому, що адвокація не потрібна чи ми всі робимо щось не так. Навпаки. Тому що ми вже робимо дуже багато, і ця робота занадто важлива, щоб перетворитися на мильну бульбашку без гарантій для чого взагалі було це все.

Чи зможе країна, яка навчилась мобілізувати величезну суспільну енергію і запит на справедливість, сама ж навчитися перетворювати її на механізми відповідального і вимірюваного політичного впливу?

Я працюю в формуванні державних політик по різні сторони барикад з 2015 року. Є чимало питань, на які я все ще не маю відповіді. Але це зараз турбує мене найбільше.