Українська діаспора: боротьба за незалежність далеко за межами Батьківщини

З недосвідченої точки зору може здатися, що здобуття Україною незалежності відбулося органічно і безпроблемно — з розпадом СРСР. Але підписанню Акту проголошення незалежності передували століття важкої боротьби за збереження ідентичності, мови, культури та права називатися українцями. І у часи, коли тиск радянської влади ставав майже нестерпним, коли активістів і культурних діячів винищували десятками, українська діаспора вступала у протистояння за втілення національної ідеї. 

Із кінця XIX століття до 1950-х років мільйони українців залишили свої домівки з політичних та економічних причин. Найбільші за чисельністю українські діаспори сформувалися в Канаді, США та Європі. Вони зберегли свою культуру і розвивали її закордоном. У час, коли на території Радянського Союзу українська мова і культура зазнавали все більших утисків, а представників української інтелігенції репресували, діаспора зберігала свою ідентичність. У різний спосіб — від розвитку культури до політичних дій — українські емігранти підтримували рух за незалежність України. 

Один з відомих представників діаспори, Євген Маланюк, у своїй статті «Про роль еміграції» влучно і ємко окреслив основне завдання української діаспори, яка мусить бути «репрезентантом української визвольної боротьби закордоном».  

Збереження національної ідентичності

Більшість українців, що виїжджали закордон, залишалися вірними своїй культурі й всіляко намагалися її розвивати. Завдяки зусиллям емігрантів першої хвилі вже в кінці ХІХ–на початку ХХ століття за межами нашої Батьківщини з’явилися українські культурні центри, школи, читальні церкви, «Просвіти», випускалися українські газети.

Мабуть, найважливіший фактор збереження національної ідентичності — мова. Тому діаспора доклала чималих зусиль до популяризації української мови та літератури. 

В усіх осередках еміграції почали з’являтися українські навчальні й наукові заклади й організації, що спеціалізувалися на збереженні своєї спадщини. Таких установ — сотні по всьому світу. Серед них — Український вільний університет у Відні, заснований Грушевським та Дністрянським, а також українська гімназія в Празі, Товариство ім. Т.Г. Шевченка в Мюнхені, численні кафедри української мови, що відкривалися в університетах Словаччини і Польщі. Канадський інститут українських студій, заснований в Едмонтоні у 1976 році при Альбертському університеті, став осередком українознавчих студій поза межами України. Завданням інституту було  збереження української ідентичності — утвердження того, що українська мова, історія та культура мають власну цінність.

Окрім цього, функціонували українські видавництва  і ширилася українська періодика. Ще в 1886 році в США вийшов один з перших україномовних часописів «Америка». Згодом друкувалося багато газет по всьому світу, зокрема в Канаді, Австрії, Німеччині, Бельгії, Франції, Великій Британії, Чехословаччині, Польщі, Румунії та багатьох інших країнах. 

Активно розвивалася й література. Перші значні українські літературні об’єднання з’явилися в 1920-х рр. До них належала передовсім Празька школа, що переважно складалася з митців, які після поразки української визвольної боротьби у 1917–1922 роках вимушено або добровільно виїхали закордон й оселилися в різних містах Європи. Серед них — Юрій Липа, Юрій Клен, Олег Ольжич, Олена Теліга, Євген Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна та інші творчі особистості

Згодом на території Польщі з’явилися товариство «Танк», яке пізніше переформатувалося у «Ми». Учасникам вдалося організувати видавництво  своїх творів та однойменного неперіодичного журналу. Це товариство відіграло значну роль у поширенні української літератури в Польщі перед Другою світовою війною. 

В 1945 році в Західній Європі сформувалося ще одне велике об’єднання — Мистецький Український Рух (МУР), до складу якого увійшли Іван Багряний, Віктор Петров, Юрій Косач, Ігор Костецький, Іван Майстренко та Юрій Шерех. Діячі руху вважали за корисне використовувати європейський досвід, але водночас зберігати своє, плекаючи українську духовність у письменництві. І хоча МУР проіснував лише до 1948 року, в українських газетах закордоном друкувалися твори його учасників, в Німеччині видавалися власні журнали та місячник «Арка», створювались літературні альманахи з думками членів руху. 

Заснування літературних товариств сприяло спілкуванню українських авторів, налагодженню видавничої діяльності й давало поштовхи для розвитку українських письменників і літературознавства. Завдяки діаспорі закордоном були опубліковані твори українських дисидентів, які не видавали в Радянському Союзі, зокрема літературні здобутки Святослава Каравацького та Віктора Боровського.

Саме діаспора продовжила працювати над культурними процесами, які розпочалися в Україні ще на початку ХХ століття, але не мали змоги розвиватися через утиски радянської влади.

Українцям закордоном вдалося зберегти свою культуру та залишитися вірними національним ідеям. І саме на їхніх творах і наукових працях виховувались майбутні представники боротьби за незалежність України.

Протидія радянській пропаганді 

Після Другої світової війни багато українців опинилися закордоном. СРСР вимагав союзників повернути усіх своїх громадян, однак далеко не всі біженці хотіли вертатися додому — на багатьох з них чекали лиш ув’язнення та репресії. Тому свідомі інтелектуали і  залишилися на Заході, з новою силою починаючи протистояння радянській пропаганді та просуваючи ідею незалежної України.

Діаспора вела свою інформаційну та агітаційну війну. Влаштовували мітинги з плакатами, присвяченими Україні, створювали українські телепередачі, друкували листівки з правдивою інформацією про порушення прав людини в Україні та арешти дисидентів.  

Українці намагалися привертати увагу громадськості на великих світових заходах. Відомим є випадок, що стався під час Всесвітньої виставки досягнень науки і культури в 1967 році. В той час коли окремі штати США мали на виставці свої павільйони, зі сторони СРСР був представлений Радянський Союз у цілому, але не УРСР. Діаспора почала протестувати: зверталися у муніципалітети, місцеві громади, до посадовців та ООН. Канадський уряд запропонував-таки створити павільйон УРСР, адже республіка на той момент вже була членом ООН, проте Радянський Союз відмовився. 

Тоді українці взялися друкувати і роздавати людям агітки  з інформацією про злочини комуністичного режиму, вивішувати українські прапори біля павільйону. Навіть надрукували фальшиві брошури нібито від імені першого заступника Голови Ради Міністрів СРСР Дмитра Полянського, де писали, що як українець він переосмислив свою позицію і не підтримує дії Радянського Союзу в Україні. Такі акції дали свої результати, і хоча окремої виставки УРСР все ж не було, у Монреалі згодом провели свято досягнень діаспори. Що головніше — Україна була на перших шпальтах всіх газет.

Українці привертали увагу до радянської брехні й на Олімпійських іграх. В 1976 році українські студенти виступили з протестами проти ситуації на Батьківщині під час Олімпійських ігор в Монреалі. Вони викупили цілий сектор, а коли телевізійні камери спрямувалися на них, дістали українські прапори й плакати з гаслами на підтримку України. Подібну акцію також влаштували на Олімпійських іграх в Лос-Анджелесі в 1984 році. 

Діаспора не мала достатньо коштів і ресурсів, щоб доносити свою думку великій кількості людей у світі. Такі події як Олімпійські ігри чи Всесвітні виставки привертали широку увагу, тому українські емігранти користувалися кожною можливістю, щоб розповісти про свавілля, що відбувається за залізною завісою. 

Громадська діяльність діаспори

Ідею незалежної України діаспора просувала не тільки у культурній сфері. Вона вела активну громадську діяльність закордоном і підтримувала рухи за свободу. Емігранти знайомили уряди держав з проблемами в Україні, доносили факти про переслідування та вбивства українців і сприяли тому, щоб українців почали ідентифікувати як окремий народ, а не як людей з СРСР, яких тоді у світі називали просто «russians».

Українці закордоном створювали громадські організації. Однією з найбільш впливових став Світовий Конгрес Українців, що об’єднав близько 150 угрупувань. Конгрес був заснований у 1967 році в Нью-Йорку й існує досі. Його основними завданнями було представлення інтересів українців закордоном, поширення української культури, сприяння розвитку громадянського суспільства та захист людських та національних прав українців. 

Українська діаспора боролася за звільнення дисидентів з радянських концтаборів та психлікарень. Показовими були протести, на які виходили українські емігранти. Багато з них відбувалося в Канаді, оскільки саме там сформувалася чи не найбільша українська діаспора у другій половині ХХ століття. Наприклад, у 1980-х роках українці, що виїхали закордон, виходили на протести до посольства Радянського Союзу в Канаді з гаслом «Free Moroz» («Звільніть Мороза»). Так само вони виступали за визволення В’ячеслава Чорновола та патріарха Йосипа Сліпого. 

Діаспора брала участь у підготовці до Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року. Представник діаспори Борис Вижневський разом з канадськими активістами розпочав широку інформаційну кампанію на підтримку проголошення Незалежності серед жителів сходу та півдня України. Вони знімали рекламу для телебачення, організували видавництво в Києві, де друкували агітаційні листівки й афіші, а потім потягами везли їх на схід та південь країни. 

Українська діаспора відіграла провідну роль у визнанні незалежності України у світі. Саме завдяки її тиску — протестам, діяльності громадських організацій, інформаційним кампаніям, петиціям і закликам — Канада стала першою державою Заходу, яка визнала незалежність України. Такий важливий крок від країни, що входить до «Великої сімки», став показовим для Західного світу. 

Активна діяльність української діаспори в культурно-історичній, громадській, інформаційній та політичній сферах забезпечила становлення культурних і громадянських процесів, які зародилися в першій половині ХХ століття в Україні, але не мали шансів на бурхливий розвиток через переслідування та репресії активістів з боку СРСР. Це дало змогу зберегти національні ідеї, виховати свідомих українців, домогтися визнання України у світі тощо. Досягнення діаспори стали другою частинкою пазла, яку, додавши до діяльності всередині країни, склали в єдину картину — незалежну Україну. 

Повномасштабне вторгнення російської федерації спричинило нову хвилю еміграції. Мільйони українських громадян покинули свої домівки, вимушені рятуватися від жахіть війни. Тим не менш, так само як і сотню років тому, українці продовжують нести національну ідею, відстоюючи право на свободу і збереження незалежності нашої держави. 

Численні протести, флешмоби, масові акції привертають увагу громадськості і політиків з усього світу. Представники діаспори та вимушені емігранти збираються разом, що волонтерити, плекати культуру на фестивалях і тематичних вечорах, підтримувати один одного і спілкуватися. Люди з інших держав прагнуть вивчати нашу мову і нарешті починають сприймати українців як окремий самобутній народ з тисячолітньою історією. Важливо зберегти цю самобутню іскру, щоб голоси українців завжди звучали голосно і чітко — з будь-яких куточків великого світу.